Правове регулювання в сільському зеленому туризмі

Сільський зелений туризм є законним видом діяльності. Сільський зелений туризм визнано окремим видом туризму, розвиток якого є пріоритетним напрямом державної політики у статтях 4 та 6 Закону України «Про туризм», № 324 від 15.09.1995 р. Право особистих селянських господарств займатися сільським зеленим туризмом визначено і в статті 1 Закону України „Про особисте селянське господарство", № 742 від 15.05.2003р.

Хоча особливості здійснення сільського зеленого туризму як виду діяльності можуть визначатися лише окремим законом, проект Закону України „Про сільський та сільський зелений туризм" ще тільки прийнято за основу в 2004 році, але й досі не ухвалено Верховною Радою України .

Відносно діяльності в сфері сільського зеленого туризму, з урахуванням суб'єктивного складу відносин, можна виділити основні з них, що підпадають під державно-правовий плив. Це відносини: між особами,що організовують надання або надають туристичні послуги; між туристичними організаціями та підприємствами туристичної індустрії,сільськими господарями при формуванні туристичного продукту; між особами,що формують туристичний продукт та особами, що реалізують його споживачам(турагенти); між суб'єктами туристичної діяльності з одного боку та споживачами з іншого [7, с.20].

Власник садиби має право отримувати інформацію, необхідну для своєї діяльності у сфері туризму, в державних органах та сільських і селишних радах, а також брати участь у розробці місцевих програм розвитку сільського зеленого туризму (стаття 24 Закону України „Про туризм").

Для надання послуг із розміщення та харчування туристів власнику садиби не обов'язково реєструватися як приватному підприємцю (стаття 9 Закону України „Про туризм").

Ліцензування послуг із розміщення та харчування туристів законом не вимагається. У статті 5 Закону України „Про туризм" це виписано дуже чітко і в Законі України „Про ліцензування певних видів господарської діяльності" № 1775 від 01.06.2000 р ліцензії для цих видів діяльності не передбачені [39,68].

Також власник садиби не зобов'язаний мати освіту за спеціальністю „готельне господарство", щоб надавати послуги з розміщення і харчування туристів .Проте, треба пам'ятати, що в разі наявності семи або більше номерів (окремих приміщень для розміщення туристів), власник садиби буде зобов'язаний виконувати вимоги Правил користування готелями й аналогічними засобами розміщення та надання готельних послуг (Наказ Державної туристичної адміністрації України № 19 від 16.03 2004 р ).



Договори з розміщення туристів (оренди житла) можуть бути і письмовими, і усними.

Доходи від оренди житла та інших приміщень садиби оподатковуються за загальною ставкою податку з доходів фізичних осіб 13%. Проте на цю суму не нараховуються збори на обов'язкове пенсійне та соціальне страхування, оскільки власник садиби тільки надає у користування своє майно, а не виконує при цьому інші платні роботи чи послуги для туристів (лист Пенсійного фонду України № 1852/04 від 27 02 2004 р ).

Щодо надання послуг з харчування туристів, то дуже важливим є те, що пункт 4.3.36 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» № 889 від 22.05.2003 р. звільняє від сплати податку доходи, отримані від продажу вирощеної власником у своїй садибі сільськогосподарської продукції, в тому числі продуктів її первинної переробки.

Якщо власник садиби зареєструвався як приватний підприємець, то він має право без придбання патенту здійснювати торгівельну діяльність із продажу харчів вітчизняного виробництва, указаних у статті 6 Закону України „Про патентування деяких видів підприємницької діяльності" № 98 від 23.03.1996 р. (хліб і хлібні вироби, борошно, сіль, цукор, олія, молоко і вершки, крім згущених і добавок, безалкогольні напої, морозиво, дитяче харчування, яловичина і свинина, домашня птиця, риба, яйця, ягоди і садовина, мед та інші продукти бджільництва, картопля та плодоовочева продукція).

Власник садиби, який хоче припинити діяльність у галузі сільського зеленого туризму, не має виконувати якісь додаткові формальності, якщо він не зареєстрований як приватний підприємець.

РОЗДІЛ 2. Характеристика закладів розміщення та основи гостинності сільського зеленого туризму



Класифікація основних та додаткових засобів розміщення

Туристів.

Для класифікації готелів у різних країнах використовуються різні системи, яких на сьогоднішній день існує понад тридцять.

Запровадженню єдиної класифікації готелів у світі перешкоджає ряд факторів, пов'язаних з культурно-історичним розвитком держав, що здійснюють туристську діяльність, їхніми національними особли­востями, відмінностями в критеріях оцінки якості обслуговування тощо.

Ще більшою проблемою є запровадження єдиної класифікації для приватних засобів розміщення не готельного типу або додатко­вих засобів розміщення.

Загалом підприємства розміщення можна класифікувати за ря­дом ознак.

Одна з ознак передбачає розподіл усіх засобів розміщення на два основних типи: засоби розміщення готельного типу і додаткові засоби розміщення.

Одним з найважливіших блоків у технології туристської індустрії є засоби розміщення туристів, іншими словами, готелі, мотелі, кемпінги, туристські бази, пансіонати й ін. Ринок засобів розмі­щення, які надають послуги гостинності, перебуває у постійному поступальному розвитку. Пропозиції у цьому сегменті настільки різноманітні, що створити якусь одну всеохоплюючу схему прак­тично неможливо. Всесвітньою туристичною організацією (ВТО) запропоновано класифікатор на основі специфіки організації діяль­ності та особливостей використання в туризмі, у якому всі існуючі засоби розміщення туристів зведені до чотирьох основних груп. Цей класифікатор і використовується у світовій практиці сфери послуг розміщення.

1). готелі та аналогічні підприємства (готелі, пансіонати, мо­телі, клуби і будинки для гостей);

2). комерційні й соціальні засоби розміщення (туристські бази і кемпінги, молодіжні готелі, бунґало й ін.);

3). спеціалізовані засоби розміщення (санаторні готелі, табори відпочинку, трейлери, родтелі, ботелі, флотелі, альпотелі);

4). приватні засоби розміщення туристів (приватні та орендо­вані приміщення: помешкання і будинки). Кожна з категорій готелів розрахована на цільові сегменти клієнтів, і їхня діяльність цілком і повністю залежить від місце­знаходження, сезонності, якості наданих послуг і т. д. Українські туристські підприємства й організації часто звертаються до зірко­вої системи класифікації готельного сервісу, що заснована на фран­цузькій національній системі класифікації. У деяких країнах при класифікації готелів застосовується бальна система. Також є краї­ни, у яких готелі класифікуються не за зірками або коронами, а за місцем розташування. Так, наприклад, у Японії прийнято розрізняти готелі трьох основних типів: міські готелі, курортні готелі і «рекан» — невеликі приватні готелі в японському національному стилі. Приватні засоби розміщення подекуди не мають уніфікованої класифікації навіть в окремо взятих країнах. У розвитку екологічного туризму в США, Канаді, Австралії, Новій Зеландії і країнах Скандинавії все більшу популярність здо­бувають так звані готелі «Bed&Breakfast», що в перекладі з англійської означає «Нічліг і Сніданок» (далі в тексті використо­вується скорочення В&В). У європейській і українській навчаль­но-методичній літературі термін «В&В» мало застосовується при перекладі в значенні «нічліг і сніданок», а в більшому ступені терміном В&В позначаються приватні пансіонати або малі готелі. Необхідно відзначити, що В&В (приватні пансіонати і готелі) відно­сяться до тієї категорії готельних господарств, які за технологічни­ми нормами проектування і стандартами не відносяться до сто­відсоткових готелів.

В Україні засоби розміщення туристів гостинні садиби — ана­логічні В&В, як правило, також відносяться до не готельних за­собів розміщення.


6963980046883838.html
6964049006815990.html
    PR.RU™